На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистоянням. Галичина, 20-30 роки ХХ століття. Ідеологічний і політичний аспекти взаємин (реферат), стр. 2

збройної боротьби за національне визволення, однак вона не була виключною підставою українського національного руху в Галичині в міжвоєнну добу. Ідеологічні засади лібералізму, соціалізму, консерватизму, соціальної доктрини Католицької Церкви становили основу для розвитку різних суспільно-політичних течій у межах національного руху [23; 12: 70-73].

Самоназва "націоналіст" серед галицьких українців в 20-30 рр. була досить популярною і використовувалась різними політичними організаціями. Проте з кінця 20 рр. в галицькому суспільстві назва й поняття націоналізму в основному стали пов’язуватись з тільки з одною політичною течією в межах національного руху. Головним організаційним виразником цієї течії була Організація Українських Націоналістів під проводом Євгена Коновальця (далі - ОУН), а головним ідейним натхненником - один із найвидатніших українських публіцистів у ХХ ст. Дмитро Донцов, який, проте, не був членом цієї організації. Представники ОУН виразно ставили під сумнів право інших українських політичних утворень називати себе "націоналістичними" та врешті здійснили відповідний вплив у цьому питанні на тогочасну українську суспільно-політичну думку в Галичині [12: 71-72]. Однак тогочасний український націоналістичний рух в Галичині (у поданому вище трактуванні націоналізму) не можна ототожнювати виключно з ОУН. На нашу думку, весь тогочасний український національний рух в Галичині, незважаючи на відмінні ідейно-політичні течії в його межах, був в своїй суті націоналістичним, оскільки відстоював ідею національної самостійності й державності українського народу.

ОУН становила тільки одну, хоча дуже впливову, течію тогочасного українського націоналізму, яку з огляду на суттєві елементи в її ідеології та політичній практиці можна охарактеризувати як радикально-націоналістичну. У своїй діяльності ОУН засновувалась на радикальному варіанті націоналістичної ідеології, яка була близькою до абсолютизації суспільної вартості нації та її інтересів. Діячі ОУН вважали, що в час боротьби за національне визволення і на етапі утвердження національної держави усі українці мають бути максимально об'єднані навколо найвищого ідеалу - ідеї національної державності, тому відкидали ідеологічний і політичний плюралізм в формі багатопартійності як перешкоду на шляху до цього. ОУН стверджувала необхідність застосування будь-яких ефективних засобів для реалізації ідеї національної держави. Цим теоретичним засновкам відповідала політична практика організації, одною з суттєвих форм якої був збройний терор проти "ворогів України". Жертвами терору ОУН ставали не тільки чужинці, але й "національні зрадники" [31: 3-47; 28; 24].

Виразна відмінність політичної тактики національно-визвольної боротьби (за наявності єдиної мети - здо­буття національної державності) дає підстави вирізняти в національному русі в міжвоєнний період за цією ознакою два головні суспільно-політичні напрямки - помірко­ваний, еволюційний, і радикальний, революційний, які в 30 рр. різко конкурували між собою.

Представники поміркованого напрямку, головним виразником його було Українське Національно-Демократичне Об’єднання (далі - УНДО), який становили переважно легальні політичні партії, вважали, що легальний розвиток національного руху в межах суспільно-політичної системи Польщі є кращим із можливих засобів для захисту українських національних інтересів у міжвоєнний період.

Організація українських націоналістів, що діяла у підпіллі, намагалась вести революційну збройну боротьбу за національне визволення та відкидала можливість компромісу з репресивним польським режимом [49: 64-73; 28: 137-141].

Велика роль Греко-Католицької Церкви (далі - також ГКЦ) у житті галицьких українців в 20-30 рр. зумовлювалася не тільки тим, що вона була в тому часі майже безальтернативним і традиційним носієм християнської релігії серед галицьких українців. Як і у попередні десятиліття, так і в означений період, в умовах незначної секуляризації українського суспільства, релігійно-конфесійна приналежність переважної більшості галицьких українців була важливою складовою і навіть підвалиною їх індивідуальної та національної тотожності.

Ставлення польської держави до Греко-Католицької Церкви в 20-30 рр. розвивалось в руслі їх асиміляційно-репресивної політики щодо галицьких українців загалом і мало на меті денаціоналізацію Церкви, тобто усунення прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького духовенства на користь лояльних до польської держави. Проте опіка Ватикану, формалізована конкордатом 1925 р., не давала польському уряду можливості проводити щодо ГКЦ надто свавільну політику підпорядкування, жертвою якої в цей же період стала Православна Церква українців на Волині. Це дозволяло греко-католицькому єпископату зберігати значну самостійність у діяльності своєї Церкви [14].

В міжвоєнний період Греко-Католицька Церква була важливою складовою українського суспіл

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.