На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Образ Пузиря за п єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого. (реферат), стр. 1

Образ Пузиря за п 'єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії “Хазяїн” (1900). У ли­сті до сина він зазначав: “Хазяїн” – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. І. Франко після прочитання твору писав: “Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..”.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, цент­рального образу комедії “Сто тисяч”. Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. “Княжество!” – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!” Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску.

Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від со­бак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити хар­чі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. “Отак розумні хазяї роблять!” – міркує Пу­зир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, роз­криває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічно­го становища українського селянина.

Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкру­та Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один.

Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, хо­дить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в міс­ті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіта­ліста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які ску­бли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: “Хазяйство або смерть”. І смерть Пузиря є логіч­ним завершенням “філософії” неймовірно скупого хижака.

Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкуль­турність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: “Котляревський мені без надобності”. А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйо­зно говорить: “Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!” Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, “учителишку”, а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.

У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої фор­ми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх “супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до “стя­жання без жодної іншої мети” у найскладніший для України час – ста­новлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні “хазяїни” від пузирів тим, що не землю “стяжають”, а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопос­тавлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і куль­тура українська їм так же, як і Пузиреві, “без надобності”. Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

    

© 2006. Все права защищены.