На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Культурний феномен "фаустівської душі" у драматургічному просторі (до проблеми: А.Стринберг і драма німецького експресіонізму)(реферат), стр. 2

е, за Шпенглером, фаустівське Я, що загубилося у глибинній самотності й просторі.

Услід за Невідомим, якого з часом було названо "монологістом" експресіоністської драми, на німецькій сцені з’являються Поет Р.Зорге ("Жебрак", 1912), Син Е.Барлаха ("Мертвий день", 1912), Син В.Хазенклевера ("Син", 1913)… Запозичені у Стриндберга форма Ich-Drama та принцип "Ausstrahlungen des Ichs", що її організує, були теоретично обґ­рунтовані гуртком В.Хазенклевера, програму якого Ю.Баб узагальнив так: "Они провозгласили субъективный характер всех персонажей на сцене: все образы – только зеркальное отражение одного Я, стоящего в центре! И поэтому формы действительности для сценических событий несущественны. Однако нечто подобное было замечательно показано Стриндбергом в его "Дамаске" – и, конечно же, немецкая литература восприняла великий пример этого вида драматургии в сценах смерти Фауста во второй части трагедии Гёте"5.

Відзначаючи факт запозичення експресіоністами драматургічного принципу "випромінювання Я", Ю.Баб явищ, які (при всій їх принциповій різниці) ґрунтуються на тотожних онтологічних засадах. У роздвоєності Фауста ("…две души живут во мне, и обе не в ладах друг с другом"6) – паростки світоглядного і, відповідно, драматичного конфлікту, розміщеного всередині однієї свідомості. Стриндберг, глибоко переживаючи цю двоїстість, сприймав її як метафізичну даність, надзвичайно загострену в людині перехідного часу, та відтворив спочатку в "неусталених, понівечених та розірваних" характерах "натуралістичної драми", а потім – у просторі образу свого alter ego – Невідомого. Тут, як і в експресіоністській Ich-Drama, неподільна двоїстість, цілісна антиномія "небо – земля", "дух – тіло", "душа – характер" подані не тільки як не вирішуваний конфлікт макро- та мікросвіту, але й як потужна сила, що розколює цілісність Я зсередини й ззовні.

Двоїстість людської сутності – проблема невичерпна й багатоаспектна; в Ich-Drama вона осмислюється на всіх рівнях – соціально-філософському ("індивідуум і соціум"), психологічному ("роздвоєння свідомості") та релігійно-філософському ("божественне і земне"). Дослідники таємниць буття й свідомості, вимірюючи дисонанси світобудови від найглибших до найвищих шарів, все одно залишались дітьми свого часу, і кожен жест їхнього пошуку констатував гострий перебіг хвороби фаустівської душі – руйнування усіх єдностей, відчуження людини від світу: від самого себе, від суспільства, від Бога.

Ich-драматичний ракурс виявив і ввів у сценічний простір явище, яке П. Шонді називає "парадоксом суб’єктивності": одиничне (тобто Я) біжить від світу, що став чужим, до самого себе, і тут настає новий етап ділення Я – самовідчуження у рефлексії та перехід частини розколотого Я в об’єкт7. Тут проблема двоїстості людської свідомості переноситься у сферу психоаналізу та вимагає його термінології.

У творчості Стриндберга та окремих експресіоністів (Ф.Верфеля, Е.Барлаха, І.Гол­ля) фактор підсвідомості представлено настільки повно й рельєфно, що вона може бути одночасно як матеріалом для психоаналітичного дослідження, так і його ілюстрацією. Пошук "останньої сутності", спроба розділити Я без залишку призвели до того, що людина була звільнена від усього, що складало її як "надсвідому", тобто соціальну істоту, – від "над-Я" (super-ego); як "свідому" – від Я (ego), останнє, у свою чергу, виявилось діленим: підсвідомість виказала "несвідому" частину Я – "Воно". "Воно", відчужене від super-ego та ego, які були посередниками між ним і зовнішнім світом, протистоїть їм як чуже, більше того, – вороже.

Ich-Drama з її структуроутворюючим фактором "випромінювання Я" давала надзвичайну можливість представити самовідчуження, процес нематеріальний, у категоріях сценічної реальності. Драматургічний конфлікт виникає, таким чином, із зіткнення витиснених потягів ("Воно") з опозиційною для них внутрішньою цензурою "свідомого" й "надсвідомого" Я. Безпосереднім об’єктом зображення стає зруйнована єдність трьох психічних структур суб’єкта – "над-Я", Я та "Воно".

Так у Стриндберга, а потім на експресіоністській сцені з’являються різноманітні "двійники" або персонажі найближчого оточення героя (Батько, Мати, Друг, Жінка), з якими він (тобто його Я і "над-Я") знаходиться у ворожо-родинних стосунках, у болісному, але нерозривному зв’язку, які, по суті, є ним самим і, у той же час, чужим у ньому. В результаті "рентгену душі" виявляється не тільки "друге Я", а й цілі сімейства "двійників", кожне з яких має власну генеалогію та внутрішню ієрархію. Одні "двійники" репрезентують соціальну іпостась Я – і тоді на поверхню душі (а відповід

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.