На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Гоголівський період Української літератури (реферат), стр. 1

ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

"Знаю, что имя мое после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих, может быть, с глазами, влажными от слез, произнесут примиренне моей тени..." [1] М. Гоголь

Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!.. Т.Шевченко. "Гоголю"

"Ти" і "Я" — Гоголь і Шевченко — два генії, два з'явища, що творять разом цілісність у розвитку української духовності і в розвитку національної літератури одного відтинку історичного буття народу. І не лише в сенсі "ти смієшся, а я плачу", себто емоційного ставлення до дійсності, а в суті перетворюючій і народотворчій. Дивно "плакав" Шевченко і дивно "сміявся" Гоголь. Шевченко сльозою випікав національну млявість, байдужість, інтелігентську зарозумілість, слізно молив Бога злити в синє море "кров ворожу", хоча ніхто й досі не розтлумачив, про чию кров ідеться і чи в буквальному розумінні мовиться про кров.

Гоголь гірким сміхом своїм спонукав плакати, накликаючи неприхильність і ворожість "усіх станів". Шевченко побачив сам і показав іншим, що "Україна сиротою понад Дніпром плаче", а Гоголь у розпуці вигукував: "Матінко моя! Пожалій свого бідного сина. Де ти?" — і, не знаходячи відповіді, вже рідній матері ревно присягався, що його "серце завжди залишається прив'язаним до священних місць батьківщини".

З Україною Гоголь пов'язаний не тільки серцем, його синівською любов'ю і бажанням добра, а й усією творчістю, більшою часткою безпосередньо, меншою — опосередковано. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов, послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою.

Ми назвали статтю "Гоголівський період української літератури" не на противагу відомим "Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М.Г.Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що Гоголь — один із найбільших українських письменників, які розбудили "в нас усвідомлення нас самих", — як Шевченко, так і Гоголь.

Гоголівський період — це зумовлений історією час української літератури, коли вона ще активно творилася в іннаціональних формах, різними мовами. І все ж багатомовність чи різномовність відходила в минуле. Надбанням історії літератури ставала українська літературна спадщина латинською, грецькою, старослов'янською, польською, давньою книжною українською мовою, такою ж "мертвою", як і старослов'янська.

У першій половині XIX ст., в яку цілковито вкладається творчість Миколи Гоголя, виборола право бути літературною мовою жива народна мова. Але ще інтенсивно продовжувалася творчість українських письменників російською мовою. Після появи "Енеїди" (1798) Котляревського і навіть Шевченкового "Кобзаря" (1840) російська мова залишалася мовою української публіцистики, науки, літературознавства. Російськомовна традиція в українській літературі, властиво, завершується повістями Миколи Гоголя і романами Михайла Старицького. Видання російськомовних повістей Миколи Гоголя у відтворенні їх українською мовою випадає із практики перекладів світової класики в Україні. Це, як зауважував Є.Маланюк, радше «відреставрування» [2], а не переклад, бо йдеться про твори українського письменника, що писав російською мовою і через неї прислужився й розвиткові російської літератури. Себто, Микола Гоголь одночасно входить у контекст двох культур — української і російської, а ширше — в контекст світової літератури, яку він збагатив так само, як і дві національні.

Так історично склалося, що бездержавна українська нація змушена була працювати на користь державних націй, до складу яких послідовно входила після татаро-монгольського погрому в 1240 році і повного занепаду Русі, Руської землі (так офіційно в Середньовіччі звалася наша держава).

У XIX ст. російська історіографія витворила метафору Київська Русь, а в останні десятиліття імперська ідеологія спромоглася на ще один фальсифікат — "дрєвнєрусскоє ґосударство с центром в Кієвє". Фальсифікат, бо ніякої "Дрєвнєй Русі" як давньоросійської держави на берегах Дніпра ніколи не було, та й саме поняття "Росії" як держави — винахід царя Петра у ХVІІІ ст.

Але спочатку — Литва, час, коли витворився спільний культурний контекст — українсько-білорусько-литовський. Після входження Литви разом із Білорусією та Україною до складу Королівства Польського формується спільний польсько-український культурний контекст, у тому числі й літературний [3]. Павло Русин, Георгій Тичинський, Григорій Чуй, брати Озимки (Зиморовичі), Станіслав Оріховський, Себастьян Кленович, Адам Чагровський, Йосип Верещинський, Мартин Пашковський, Данило Братковський, Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович і десятки інших українців, а особливо ті, що здобули європейську латинську освіченість, писали латинською і польською

    вперед >>

© 2006. Все права защищены.