На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Дерев яна церковна архітектура прикарпатської Русі, стр. 2

вані „вінці", або колоди ставлять насторч, на зразок величезного частоколу. Перший тип будування поширений в усьому слов'янському світі, другий застосований у скандинавських храмах і, судячи з деяких даних, був узвичаєний на всьому Заході. Відомо, що задовго до запровадження в Європі християнства різні її народи будували своїм богам дерев'яні капища, іноді величезних розмірів3. Поволі на всьому обширі Європи дерев'яні храми починають зникати, поступаючись місцем мурованим, і тільки в Норвегії та в слов'янських землях збереглися ще, а подекуди й далі зводяться дерев'яні храми. На решті теренів Європи вони заціліли лише там, де населення має велику слов'янську домішку або де просто живуть слов'яни - у Познані, Вестфалії та Силезії. Тип дерев'яних церков, що доживають свого віку в цих колись слов'янських землях, лишається незмінне однаковим повсюди: за планом - це завжди сполучення троох зрубів -головного,центрального четверика для молільників, гранчастого вівтарного прирубу зі сходу й невеликого Прямокутного прирубу із заходу для притвору. Дзвіниця звичайно стоїть окремо,а іноді вона надбудована над притвором. Усі ці церкви обшиті знадвору шалівкою, а всередині зруб не прикритий нічим. Стелі - дощані, то рівні, то вигнуті на кшталт коробового склепіння. Сам зруб виконано за допомогою системи вінців. Таких церков особливо багато збереглося у Верхній Силезії, яка до порівняно недавнього піднесення там фабричної промисловості була найглухішим закутком Німеччини, що спинився на побутових формах ледь не часів середньовіччя4.

Тип лемківської церкви, по суті, небагато чим різниться від силезької і, скажімо, церква з села Дубецького могла б вільно стояти не на Лемківщині, а в Силезії. Деяке відхилення од звичайного познансько-силезького типу ми бачимо в церкві села Чорного поблизу Горлиць,побудованої 1772 року. Загальний вигляд церкви завдяки нашаруванню четвериків над центральною і вівтарною частинами храму надає їй більшої спорідненості з церквами Наддніпрянщини, ніж Силезії, і тільки її дзвіниця-вежа витримана в стилі силезьких, дуже звужується догори.

Трохи відмінний характер має інша лемківська церква - у селі Грабі Ясельського повіту. Стоячи на самій межі з Угорською Руссю, вона становить собою ніби поєднання силезького типу з мадярським бароко, що виявилося в незвичайній вигадливості бань.

Коли в'їжджаєш з російського Поділля в Поділля галицьке, то майже не помічаєш відмінності в архітектурі дерев'яних храмів. Церква Йоана Богослова в селі Княжполі Подільської губернії Кам'янецького повіту могла б сміливо стояти й на Галичині, як могла б стояти на російському Поділлі церква галицького села Ходорова.

Відмінність обмежується тільки формою баньки, дуже примітивної в Княжполі й вигадливішої в Ходорові, так само як ошатніша в церкві цього останнього й вся форма покриття її середнього восьмерика. Більшість гуцульських церков побудована за планом латинського, нерівнораменного хреста, з однією банею посередині. Таких церков дуже багато поблизу Коломиї та Косова. Типовим зразком гуцульського стилю може бути церква в Микуличині, побудована в середині XIX століття, але абсолютно тотожна з давнішими церквами в Бистриці за Жаб'їм, під Чорногорою, на межі з Угорщиною або в Одаї поблизу Товмачика. Такі самі церкви стоять і в Кобаках, і в Старому Косові, і в Річці, і по всій Гуцульщині та Підгір'ю, а також по Буковині3. Характерною особливістю всіх цих церков є форма їхніх бань; це - не просто низький намет, напнутий на восьмерик церкви, як ми бачимо в Княжполі, а намет з ковніром. Схоже на те, як наче у своїй нижній частині він перехоплений потужним кільцем, що міцно втисло його грані всередину. Цей спосіб добре відомий і в Малоросії, і в тій-таки Подільській губернії ми бачимо його особливо часто, наприклад, у Михайлівській церкві в Зінькові. Щоправда, вона не одноверха, як більшість гуцульських церков, а триверха, проте й на Гуцульщині є відхилення од основного панівного тут типу, і трапляються церкви двоверхі, як, наприклад, у Коршеві, триверхі, як у Трофанівці6, і навіть п'ятиверхі, як у Товмачику та Княждворі поблизу КоломиГ або в Тисьмениці біля Станіславова. П'ятиверхі церкви гуцульського кшталту однакові за типом з п'ятиверхими церквами Малоросії й так само є звичайною трибанною церквою, тільки над північним і південним кінцями планового хреста її поставлено ще по бані, та, крім того, усі чотири кінці хреста не прямокутні, а гранчасті. Така сама п'ятибанна церква є і в містечку Єзуполі біля Станіславова, але покриття її свідчить уже про новий, перехідний тип*. Замість звичайних на Гуцульщині гранних наметів з ковніром, увінчаних невеликою банькою, намети кожної з її бань ніби присіли, а банька, що мала б увінчувати їх, виросла у велику масивну баню. Важко сказати, як виникла ця форма бані, що комбінує українську „баню" і московську гранну „маківку", але верхи Єзупільської церкви - далеко не поодинокий приклад такого покриття бань на Галичині. Певне пояснення походження т

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.