На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки (реферат), стр. 2

нційні вороги, а як партнери. Така зміна сприйняття веде до другого етапу — поглиблення економічної інтеграції. Інтеграція вимагає інституційного втілення, і тому з часом відбувається перехід до третього етапу — створення легітимних наддержавних органів, що регулюють спільні інтереси4. Однак для переходу з етапу на етап необхідне усвідомлення сторонами відсутності загрози з боку партнерів. Такий сценарій повністю реалізовано в межах лише однієї групи країн — Європейського Союзу. У цьому випадку необхідно зважати на унікальне поєднання факторів економічної інтеграції, політичного єднання в ім’я “захисту демократії” та протистояння загрозі зі Сходу, і усвідомлення присутності сторонньої сили — США — як гаранта військової безпеки під “ядерною парасолькою”. А.Вендт стверджує, що приклад ЄС можна використати у світовому масштабі. На жаль, сьогоднішній стан міжнародних відносин не дозволяє робити такі оптимістичні прогнози. Прийняття практично усіма державами принципів Статуту ООН дозволило уникнути волюнтаризму в судженнях щодо протиправності дій, застосування санкцій і визначення суб’єктів застосування цих заходів. Принаймні, визначено легітимну останню інстанцію винесення вердикту — Раду Безпеки ООН. Здавалося, можна говорити про досягнення першого рівня інтеграції — встановлення спільних для всіх правил гри. Проте залишилося головне — спосіб прийняття рішення. Багато говорилося про архаїчність збереження права вето лише за державами-переможницями у Другій світовій війні (СРСР (Росією), США, Англією, Францією) та Китаєм. Чимало країн випереджають “п’ятірку” за рівнем економічного розвитку (Німеччина, Японія), демографічними показниками (Малайзія, Індонезія, Бразилія), навіть у володінні ядерною зброєю (звичайно5, Індія, Пакистан). В той же час, скажімо, Великобританія та Франція, крім володіння ядерною зброєю, нічим особливо не виділяються серед інших розвинених країн. Однак порушення статус-кво поставить під сумнів легітимність змін: доведеться переконувати усі країни, чому саме ті, а не інші критерії мають бути покладені в основу постійного членства у Раді Безпеки. Скасування ж права вето не відповідає інтересам великих держав, які завжди можуть поставити правомірність прийнятого рішення під сумнів, чим зведуть реальне значення ООН до повноважень передвоєнної Ліги Націй — декоративного органу, позбавленого реального авторитету. Дискусії на Генеральній Асамблеї і в кулуарах ООН точаться вже не один рік, але змін на краще поки не видно6. За таких умов виникає спокуса не примушувати себе грати за правилами, переконуючи інші держави у своїй правоті та щирості намірів, а просто вийти за межі системи, що здається зайвим гальмом для реалізації власного уявлення про оптимальну міжнародну політику. Якщо, звичайно, окрема країна, група країн чи міжнародна організація почуваються достатньо сильними, аби не зважати на думку інших. Тож “право сильного”, тимчасово відкинуте ядерною примарою часів “холодної війни”, знову піднімає голову. Надії на виправлення становища пов’язуються з економічними змінами у сучасному світі. Так, на світовій арені все гучніше заявляють про себе транснаціональні корпорації (ТНК), дохід яких часто перевищує бюджети середніх країн. З іншого боку, згадувані вже процеси глобалізації призводять до зростаючої взаємозалежності держав, що зменшує можливості “національного егоїзму”, а в деяких регіонах (Західна Європа, Північна Америка) можна говорити про створення наднаціональних квазідержавних утворень. Усе це неначе покликано підштовхувати до кооперації, а відтак — до розробки спільної правової основи для оптимального регулювання взаємних інтересів і різнопланових відносин. Можливо, розуміння неминучості та, зрештою, доцільності зростаючої взаємозалежності і є шляхом для створення Світового уряду. Однак навіть у такому разі просування цим шляхом лише розпочалося, і він не є незворотнім. Реальні геополітичні зміни не відбуваються відповідно до прямолінійної логіки прагматичної “доцільності”. Арабські країни так і не об’єднались, незважаючи на очевидні переваги такого сценарію для них. ТНК, виходячи з економічної доцільності, шукають переваг у національних законодавствах, чим прив’язують свою діяльність до існуючого поділу світу. Врешті, прихильники абсолютного примату економічних факторів у історії не завжди мають рацію: економічні інтереси потужних угруповань не визначають автоматично державної політики. Наприклад, з економічної точки зору війна в Афганістані США аж ніяк не вигідна7. І з погляду інтересів нафтогазових концернів, і з міркувань “національної безпеки” (отримання альтернативних джерел енергоносіїв) США зацікавлені у спокої в Афганістані. Однак у серпні минулого року на талібів все одно упали “Томагавки”... Тому можна говорити про своєрідну структурну інерцію — допоки стимули до змін не набудуть набагато більшої сили, суверенні держави збережуться як основи світобудови. З іншого боку, світова економічна інтеграція ще не сягнула такого рівня, коли країни не можуть зашкодити іншим без неві

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.