На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби (реферат), стр. 2

держави в контексті геополітики зовнішньополітичних бло­ків, прогнозуванню можливих процесів циркуляції еліт­них груп в Україні, визначенню носіїв національної і со­ціальної свідомості.

Представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до його повернен­ня в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін. Вважаючи най­вищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею мож­ливих федерацій його з іншими народами, питання демо­кратичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Народницька ідеологія учених-емігрантів відріз­нялася від поглядів народників XIX — початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва.

Учені-народники, розробляючи свої концепції держав­ності України, еклектично поєднали і методологічно транс­формували на український грунт методи пізнання, які використовували народники XIX ст. і М. Драгоманов, со­ціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психологічну концепцію В. Вундта (М. Грушевський), ідеї російської філософії природного права, ліберальної політико-правової школи в Україні та західноєвропейські федералістичні теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін).

Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського, польського та інших народів Європи, форми державних союзів стосовно різних етапів життя України, вчені-народники обгрунтували теорії федералістичної тра­диції в Україні і можливість федеральних об'єднань з тими країнами, з якими вона підтримувала історичні зв'яз­ки, зокрема з Литвою та Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), з чехами, словенцями, сербами, сло­ваками, хорватами (С. Шелухін). Народники вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцнен­ню української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися українська державність, — це опора на власні, історично притаманні українському народові цін­ності — народоправство, демократизм, безкласовість, розу­міння народу як територіального об'єднання усіх грома­дян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої на­ціональної, партійної і класової приналежності, віроспо­відань і мов. Народники вважали, що право народу вза­галі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обгрунтовували примат інтересів трудового на­роду в Україні, який, на їхню думку, був єдиним пред­ставником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтере­сів мас над національними.

Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, вчені на­родницького напряму в своїх концепціях визначали люди­ну як самостійну самоцільну вартість і звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в ос­новному Росію і Польщу), доводили, що український виз­вольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівниц­тві в Україні на власний політичний досвід і власні тра­диції. Па їхню думку, найбільш сприятливою формою дер­жавного правління в - Україні, в силу історичних особливо­стей і традицій, психологічних характеристик та орієнта­цій українського народу, має бути президентська або пар­ламентська республіка.

Представниками консервативного напряму в україн­ській політичній науці були професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Дослідження цих уче­них, які розробляли теорію державності України на осно­ві історичних екскурсів, бажаючи тим самим довести не­обхідність саме монархічного ладу для України і обгрун­тувати його правоправність, оформились у науково завершені концепції вже переважно в еміграції. Українські кон­серватори практично повністю відходять від методів та ідей учених-народників.

Учені консервативного напряму, розробляючи свої кон­цепції, методологічно використали і трансформували на український грунт західноєвропейські теорії еліти (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Разом з тим В. Липинський при обгрунтуванні своєї теорії еклектично поєднав ідеї польської консервативної історико-політичної школи (Й. Шуйський, В. Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), німецької політичної історії (Л. фон Ранке), ран­ні теорії соціального конфлікту (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), західноєвропейський раціона­лізм кінця XIX ст. (М. Вебер). Концепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім впливів М. Драгоманова, В. Липинського, і Л. фон Ранке, елементи західноєвропейської прагматично -релятивістської філософії (У. Джеме, О. Шпенглер), італійського національного клерикалізму (Г. Ферреро, Д. Мацціні), теорію циклізму (Р. Віппер). На концепції В. Кучабського позначилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і Ф. Мейнеке, а також сві­тоглядні позиції С. Томащівського, німецьких геополітиків Ф. Рацеля та Р. Челле

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.