На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Г.Вернадський і його праці з історії української державності (реферат), стр. 2

труве (1870-1944), він був призначений завідувачем відділу друку в уряді барона П.М.Врангеля (за іншими джерелами - його було призначено міністром народної освіти).

1 листопада 1920 р. Георгій Володимирович разом із дружиною в числі залишків розгромленої врангелівської армії емігрував до Константинополя, а через три місяці - до Афін.

Працюючи у 1921-1922 рр. бібліотекарем у бібліотеці Грецької археологічної асоціації, він досліджує джерела та літературу з історії Візантії. Водночас викладає в російській православній школі. Саме в Афінах у нього прокинувся інтерес до грецької культурної традиції, до історії Візантійської імперії, що дуже допомогло йому пізніше у висвітлюванні перших століть російської історії. Важливим був і світоглядний перелом: він остаточно відмовився від політики, і ця відмова завершилася його приходом до православ'я та активної участі у церковних справах.

У листопаді 1921 р. Вернадський був делегований до Карловицького Собору від православної російської громади Афін. Роботою Собору він був незадоволений, оскільки делегати, на його думку, обговорювали більше політичні питання, а не стан російської православної церкви.

У січні 1922 р. Вернадські переїздять до Чехословаччини, де Георгій Володимирович незабаром став професором і розпочав читати курс з історії права Російської імперії, опублікований як підручник в 1924 р.

На початку 1920-х років Прага була одним з інтелектуальних центрів російської еміграції, якому фінансову підтримку надавав чехословацький уряд.

Георгій Володимирович Вернадський відразу підключився до роботи по організації російських науково-навчальних установ. Після обрання головою Російської академічної групи в Празі академіка П.Б.Струве, Вернадський увійшов в правління групи. Восени того ж року він був обраний секретарем ІІ з'їзду російських академічних організацій, що проходив у Празі.

З 1925 р. Вернадський очолює Семінар Кондакова, праці якого з археології та історії російського та візантійського мистецтва здобули світове визнання. Ідеї М.П.Кондакова (1844-1925) про взаємозв'язок степової, візантійської та слов'янської культур наклали значний відбиток на науковий світогляд Вернадського.

Георгій Володимирович активно включається в «євразійський рух» [1], який склав цілу епоху у розвитку російської історичної школи. Вернадський вирішив аргументувати філософські розробки євразійців конкретними історичними дослідженнями. Першою працею в цьому напрямку стала його стаття ««Соединение церквей» в исторической действительности» [2], що з'явилася в євразійському збірнику «Россия и латинство» у 1923 р.

Згодом з'явилися праці «Начертание русской истории», «Опыт истории Евразии» (Берлин, 1934), «Звенья русской культуры» (Берлин, 1938).

Згідно з цими фундаментальними працями Вернадський вважав рушійною силою російського державотворення «боротьбу лісу і степу». Його схема «періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, Росії - СРСР) з наступною руйнацією їх і утворенням натомість «системи держав». Відповідно історія поділялася на періоди: спроби об'єднання лісу і степу (до 972), боротьба між лісом і степом (972-1238), перемога степу над лісом (1238-1452), перемога лісу над степом (1452-1696), об'єднання лісу і степу (1696-1917). Росія-СРСР, на думку Вернадського, успадкувала «плоть держави» від Сходу, монголо-євразійської держави, а «дух держави», ідейну основу - від православної Візантії. Народ - творець історії, але історичний процес має стихійний характер. Кожна народність здійснює психічний і фізичний вплив на навколишнє етнічне і географічне середовище. Від сили цього тиску і від сили опору йому залежать створення та наступна доля держави [3].

Прогресивними Георгій Володимирович вважав західні впливи, підкреслюючи в окремих працях, що вони були найбільш притаманні Західній Україні. З усіх етапів розвитку української і російської державності особливу увагу приділяв Київській Русі, яку він вважав федерацією, своєрідним «вільним суспільством», де монархічний (князь), аристократичний (боярська рада) і демократичний (віче) елементи «взаємно врівноважували одне одного, а народ мав голос в управлінні повсюди в країні».

Крім того, протягом перебування у Празі (1922-1927 рр.), він присвятив декілька статей окремим російським історикам (Кондаков М.П., Пушкін О.С. [4]), у двох статтях торкнувся питання про джерела «Руської Правди» та тлумачення «віри» [5]. По історії ХІІІ-ХVІІ ст. ним була опублікована стаття про кн. О.Невського [6]. З історії Росії XVIII ст. він досліджував проблему масонства та ставлення до нього Павла І. Історії Росії XIX ст. була присвячена велика праця, в якій здійснено цікавий аналіз джерел і змісту «Державної Статутної грамоти» Новосильцева 1820 р. [7]. Цій тематиці та іншим приватно-правовим питанням він присвятив ще декілька окремих статей [8].

Наприкінці 20-х рр. матеріальн

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.