На главную   Контакты   Поиск   Карта сайта   Ссылки 
рефераты
 

Українці на далекому сході (1883 - 1922) (реферат), стр. 2

>

За даними В. Кабузана, в 1850 - 1916 pp. з України на Далекий Схід переселилося 276300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській - 61,2%. За виходом це були: з Чернігівської губернії - 68992 чол. (24,97%), з Київської - 66709 (24,14%), з Полтавської - 66703 (24,14%), Харківської - 14381 (5,2%) [Кабузан 1971].

Канадський дослідник М. Марунчак вважає дані В. Кабузана за сумлінні й детальні. Та оскільки Кабузан рахував тільки переселенців з власне українських губерній і не брав до уваги українців — вихідців з Кубані, Кавказу, Вороніжчини, Надволжя, Сибіру тощо, Марунчак вважає, що остаточна цифра українців на Далекому Сході перед першою світовою війною сягала до 300 тисяч [Марунчак 1974]. Але тут уже він не враховує природного приросту українського населення, тож кількість українців на Далекому Сході мусить значно збільшитися - не менш як на 20%.

Кажучи про причини переселення українців з рідних земель на чужину, дослідники відзначають відсутність засобів до існування на батьківщині через безземелля внаслідок значного аграрного перенаселення в українських губерніях. У європейській частині Російської імперії за період з 1870 по 1900 рік селянських дворів зросло на 57,8%, а загальної площі - лише на 20,5%. Земельний наділ зменшився в середньому з 3,5 до 2,6 десятин на одну особу чоловічої статі. Але в українських губерніях цей показник був значно нижчим: у Київській — 1,3, Подільській — 1,5, Полтавській — 1,6, Чернігівській і Волинській — 2,1, Харківській — 2,2 десятин. 7% селянських родин були зовсім без землі, 70,6% не мали достатньо продовольчих товарів [Ямзин 1912]. Тож значна частина селян мусила залишати рідні місця через брак землі чи засобів до існування.

Царський уряд через переселення прагнув освоїти цілинні землі на нещодавно приєднаних територіях, а водночас хоч якось зменшити земельний голод і знайти застосування зайвим робочим рукам. Поряд з цим неабияке значення надавалося збільшенню й зміцненню російського населення, особливо в місцевостях, де воно було кількісно незначне, проте мало стати провідником російської державної політики в цих районах.

Слід згадати про ще один фактор: політичну неблагонадійність українців, пов'язану зі зростанням національної самосвідомості. "Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, але навіть сильно потребують в захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу" [1]. Планувалося і здійснювалося переселення на Україну великоросів, які "внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії" [2]. Тому, оскільки "малороси не здатні до проведення російської національної ідеї", уряд вважав, що землі в українських губерніях "варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців", де б ці переселенці, одірвані від батьківщини, швидше позбулися національної самобутності й асимілювались, стали вірними охоронцями й слугами престолу й провідниками його політики.

Відомий далекосхідний учений 20-х років проф. А. П. Георгієвський виділяв три причини, які найчастіше спонукали селян до переселення: 1) недостатнє земельне забезпечення й накопичення надлишкової праці в селі; 2) пільги, надавані переселенцям; 3) казкові уявлення про багатство краю [Георгиевский, 1926].

Кажучи про розселення українців на Далекому Сході, дослідник цього краю В. К. Арсеньєв зазначав, що на відміну від заселення росіянами Східного Сибіру, яке відбувалося з заходу на схід, українське заселення йшло у зворотному напрямку — зі сходу на захід і перші українські переселенці з'являються в Південно-Уссурійському краї. Коли ж через Сибір пролягла залізниця, українських колоністів відразу побільшало. Цим і пояснюється ікне сучасне розселення. Вони осідали переважно на шляхах свого просування, біля залізниць та інших шляхів сполучення. А вже по нижній течії Амуру від Хабаровська до Миколаєвська вони зустрічалися поодинокими сім'ями, а в Східно-Камчатському та Чукотсько-Анадирському краї їх не було зовсім. У Приморській області українці особливо щільно розселилися по Південно-Уссурійському краю, у басейні нижньої течії правих приток р.Уссурі й у прибрежному Ольгінському повіті до м. Олімпіади. Тут вони творили переважну більшість [Арсеньев, Титов 1928].

Проф. Георгієвський відзначав, що українці тяжіють до землеробства й уникають селитися в промислових районах. Це підтверджували й дані сільськогосподарського перепису населення 1923 р.; за ними, з 221652 українців, яких нарахували радянські статистики в тогочасній Приморській губернії, 216675 жило в селі [Георгиевский 1926]. Тоді як із росіян у селі мешкав лише кожний третій. Та й узагалі серед сільського населення співвідношення було приблизно таке: на трьох с

<< назад    вперед >>

© 2006. Все права защищены.